![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
a_med's journalLog in Create a LiveJournal Account Learn more
| You are viewing a_med's journal Log in Create a LiveJournal Account Learn more |
 | |
|
іноді все стає на свої місця: казан до вогнища, квітка до вінку, гітара до пісні, злива до кохання, річка до каміння риба до води, природа до мене... рухається, дзвенить, тече, струменить, |
|
| |
|
електрика..ненатуральне світло замінює скупе жовтневе сонце, а за вікном вітер і жовте листя кленів. все. скінчилася спека і я стискаюся у тремтливий клубок відмерзлості та нежитю. нестача тепла та чуттєвості сприяє знесиленості душі. біль. і до болю нещастя хочеться втопити у сірих дощах вітрів... бувай, літо. |
|
| |
|
Спиняйте час. Подумайте, а що як воно промайне і не повернеться ніколи... А так і буде, повірте. Не марнуйте миттєвостей. Ви чекаєте на "щось". А його треба проживати, створювати і знаходити. За вікном злива миє квіти придоріжь, проносяться жовто-гарячі поля хлібів і соняшників.. Хочеться вийти, подихати, всотати воду, запахи, і миттєвість, ту, яка більше ніколи не повернеться... Але ти їдеш далі, неначе тебе в шию гонять до того сірого і затхлого полісу. Приїдеш, зап’єш отрутою свою нерішучість і гепнешся мертв’яком у ліжко. Вбиваєшся своєю урбанією, і вже майже любиш того тупого ножа, що ріже поздовжньо судини природності на зап’ястках. |
|
| |
|
Марочка обняла рученятками маму і заснула... їй бачилося літо, сонце крізь повіки гріло червоним, а шовковиці падали до ротика і вряди-годи чорнили платтячко. мотузяна гойдалка висіла на улюбленому дереві з ранніми чорними ягодами, кожна його гілка комусь належала: та, що огортала дах хати, належала Терезі та Микитці, інша, яка більше тулилася до жовтої сливи, - то була Марочкина, до речі це було дуже зручно, бо вона у своїх зелених покоях могла плямкати не тільки шовковицею, але згодом і духмяними сливами, що мали неприродний лимонний колір, та смакували солодко... Коли вона спала, ніхто не наважувався її будити, батьки ходили навшпиньках і були раді з того, що їх непосидюча ящірочка нарешті заснула. Марочка понад усе любила бавитися, ну не розуміла вона, як можна спати, коли на вулиці так ловко... Цілими днями вона гасала по садибі, робила шкоду і бруднила та драла одяг.. Мама думала, що з неї буде хлопчак, тай годі. Весь час замурзана, розпатлана і босоніж, вона ганяла всіх малих задирак на кутку села. де її тільки не було - і на деревах, і на парканах, і по горищах, і на даху... вона не гидувала ловити жаб і кидала їх за пазухи хлопчикам, ганяла на велосипеді і шмагала їх кропивою, і, не доведи господи, щоб вони її не послухалися, та вона завжди була вожачкою і ніколи не розуміла, як хтось може бути сильнішим за неї, вправнішим і взагалі - головним ... Потім виросла, вийшла заміж і народила колишню себе знову. |
|
| |
| |
|
новий рік туманно крапає за моїм вікном, пахне морозом, ходженим снігом і змерзлим торішнім. тримай дарунок зими - свято ліхтариків, блискіток, мертвих деревець і міксованих майонезних салатів. от сьогодні наче одне а завтра інше, але так само похмільно болить голова і так само холодно ріже сірістю ранок. |
|
| |
| |
|
густа, гірка калинова кров. здригає і тече наче жива по губах. осіння, ще не мерзла, але вже холодна мов мій ніс. |
|
| |
| |
|
спіралями накручуємо життя. для чого їх мати, ті найменші спіралі, не варті, не важливі і вже запорошені мороком минулих переживань? старі фото - викинь! |
|
| |||
|
прохолода та свіжість втікають в легені, коли виходиш на балкон. блакить, сонце і цвірінькають горобці. місто вже тихенько гудить моторами машин, власники яких спішать постояти у звичних пробках, щоб не спізнитися на роботу. на чорнобривцях переливаються краплинки ще не випаленої роси, а легесенький серпанок все ще витирає вмите обличчя заспаного сонечка. ми є. кожної миті. дихаємо, спішимо, не обертаємося впустити в себе життя, не помічаємо краси або не маємо на те часу. поробігаємо повз квіти, дерева, осоння, зайчики між гілок. нам погано, вставати від дзвоників кожен ранок, знати, що треба, втуляти до пересохлого рота крихти їжі, заливати гарячим і бігти стрімголів до своїх гучних залізячок, штовхатися в маршрутках чи влізати в чужі смуги заторів. нас нудить, кидає в піт, хочеться в туалет або їсти. ми спізнюємося. ми змушені. зупиняйтеся частіше. життя - прекрасне!
|
|||
| |||
|
відремонтовані серця, пожмакані обличчя і втомлені ноги - всі зібралися до купи, у казан невимовних, важких емоцій. цей бульйон викликає печію і ошпарює окропом, коли кипить. цирозні печінки й нефрозні нирки повільно смажаться зі смачною алкогольною цибулею п’ятничних вечорів. сповільнено стікає з жил кров і заповнює кишки вже мертвих дитячих ілюзій, така от у нас кров’янка. хтось розрізав жовч правди і все віддає гіркотою дьогтю. немає страв відразливіших за людські, за людські щоденні життя, наповнені прісним хлібом буднів.
|
|||
| |||||||
|
ковзько і лоскотно холодить гладесенький атлас по тілу... медове сонце світить крізь прозорі фіранки на ліжко і стікає теплом по тілу, падає на підлогу і піднімає золотаві пилинки, вони зависають над цими напіввкритими, сплетеними чоловіком та жінкою, і не можуть зрушити з місця, просто зачаровано мерехтять у промінні... все на потім.
|
|||||||
| |
|
лишилися листи. |
|
| |||
|
річка.
|
|||
| |
